З початку війни я п'ять разів змінювала сім'ї, переїздивши до чотирьох різних країн.
Протягом усього життя я жила з мамою. Однак з початком війни ми пережили кілька важких днів без світла, води та зв’язку. Через обстріли ми зрештою шукали прихисток у Полтаві, де провели цілий день, чекаючи на потяг. Через два дні ми нарешті змогли поїхати до родичів в Італію. Хоч я й знала, що у мене там є дядько, ніколи не уявляла, що зустріну його особисто. Так я опинилася в своїй першій закордонній родині. Нас тепло прийняли, але через кілька тижнів дядько запропонував мамі та мені переїхати до дому вітчима мами через обмежений простір у його однокімнатній квартирі. Тож ми переїхали жити з сім’єю вітчима мами, які жили у трикімнатній квартирі. Спочатку все було добре, але незабаром настала монотонність. Кожен день проходив за схожим розкладом: сніданок, прибирання, обід і так далі, і ні з ким було спілкуватися, бо я не могла піти до школи через відсутність документів. Це було надзвичайно нудно і важко і для мами, і для мене, адже оформлення документів в Італії займало багато часу, а без них і знання мови працювати було неможливо. Через три місяці мамин вітчим тонко натякнув, що нам варто поїхати, і порадив їхати до Польщі, що ми і зробили. Проте в Польщі, зіткнувшись з нестачею житла, врешті опинилися у родині подруги мами, в кімнаті готелю, перетвореній на центр для біженців. Жити в одній кімнаті з п’ятьма ліжками було дуже складно, і наприкінці жовтня ми повернулися до України.
Після семи місяців відсутності вдома я нарешті відчула, що повернулася туди, де маю бути. Однак замість того, щоб піти до нашої квартири, ми вирішили пожити з моїм вітчимом через близькість бомбосховища. Так я опинилася в своїй четвертій родині і познайомилася з моєю зведеною сестрою, з якою ми завжди знаходили про що поговорити, незважаючи на різні інтереси. Ми стали сусідками по кімнаті і пережили разом багато моментів. Я також познайомилася з батьками вітчима — доброю бабусею та суворим, але лагідним дідусем. Згодом ми з мамою вирішили, що мені краще пожити з татом деякий час. Тож я переїхала до Лондона, де мій тато жив понад десять років. Знайомство з новою родиною було не таким легким, як я очікувала, і спочатку я дуже сумувала за домом. Тато жив із своєю дружиною, у якої був син від іншого шлюбу, а нещодавно в них народилася донька. З часом ми стали друзями, але найважливішою людиною в цій родині для мене стала моя маленька сестричка. Вона нагадувала мені про дитинство і дім.<br>
Ми з мамою часто зауважували, що через еміграцію швидко розумієш, хто справжній друг, а хто залишається чужим. Це усвідомлення того, що близькі родичі іноді можуть почуватися чужими, тоді як далекі знайомі несподівано стають як рідні. Моя молодша сестра стала для мене надзвичайно важливою людиною, хоча спочатку, коли я приїхала до Лондона, я не могла цього передбачити. Я прагну бути для неї найкращою сестрою у світі.
