Дверна ручка, ручки на плиті, крани. У свідомості персонажа розгортається альтернативна версія реальності, в якій щось залишилося увімкненим, відкритим або тече. Тому він повертається і дивиться на кран, доки не переконається, що той закритий, кладе руку на двері, щоб перевірити, чи вони зачинені, повертає кожну ручку і знову перевіряє.

Цей персонаж — це я у 2022 році, коли війна вивела на поверхню те, що довго залишалося прихованим.
Достатньо було один раз забути закрити кран і затопити кухню, щоб мій розум проголосив себе захисником від небезпек, які так і не настали.

Щоб відобразити нереальну реальність ОКР, я знову занурився в той внутрішній світ, відтворюючи ті сценарії, яких я роками намагався уникнути. Це знову занурило мене у світ нав’язливих думок і ритуалів, де я помітив їхню схожість із фотографією.

Я знімав на об’єктив з ручним налаштуванням, що вимагало від мене повторювати одну й ту саму позу, одну й ту саму дію, один і той самий «ритуал», доки кадр не ставав чітким, а знімок не здавався вдалим. Хоча цього разу в результаті цих повторень залишилося тисяча кадрів.

Потім ця ж увага переходить від кранів і ручок на тіло, де небезпека криється у величезних родимках з пап’є-маше, а безпека — у тому, щоб розірвати їх на шматки, приховавши від очей.

Розум починає приділяти цим сценаріям більше уваги, ніж усьому іншому в житті. З боку ці ритуали здаються дивацтвом, чимось, над чим можна пожартувати і що легко знехтувати. Але цей цикл лише набирає обертів, аж поки ці нешкідливі ритуали не забирають стільки часу, що вистачає на все життя.

‍